Повернувшись додому, я побачила незнайому жінку, на якій був мамина одяг. І тут батько зізнався, що це його нова дружина

Людмила їхала в автобусі і дивилася у вікно, за яким пролітали знайомі і одночасно незнайомі пейзажі. Уже другий день вона їде додому. Ось-ось ступить на рідну землю і побачить батька, який сам залишився після того, як не стало матері. Недобре робиться, як згадає … ще б жити мамі, та й жити. Нещодавно ж тільки 60 виповнилося. Людмила і свою провину відчувала.

Вона згадала, як мама просила її не їхати світ за очі. Адже скрізь є робота. Ближче можна було б влаштуватися. Вийдеш заміж, — говорила вона, — додому тебе не дочекаєшся. Навіщо ж я ростила тебе, щоб віддати чужим людям? ..Тільки тепер розуміє Людмила, як це важко — НЕ бачити свою дитину; її дочка теж незабаром стане дорослою.Брат Людмили знайшов дружину в місті, там і живе. Хоч не так і далеко від рідного дому, але ж невістка не любить село і землю.

Їй все одно і море. А в селі — город, худоба, сад. Мама з батьком спину гнули, щоб все було до ладу. Ось тепер і господарюй, тато Згадала Людмила, як після поминального обіду на дев’ять днів вона говорила крізь сльози біля маминого портрета:

— Мамочко, як же мені і татові тепер жити?А брат тоді сказав:- Одружуватися татові треба. Сам не потягне господарства — Тільки ж без дітей беріть, тато, а то піде все добро за вітром, — додала Людмила. А батько лише сумно подивився на неї і ледве вимовив:- Так беріть все, що вам треба, або я на базар його понесу?
— Та не треба нам нічого, тато, все є, — зніяковіли діти Від автобуса Людмила майже підбігла, так поспішала, плануючи, що можна буде зробити за вихідні.

І коли підійшла до двору, здивувалася — було прибрано, деревця побілені і навіть хвіртка забарвлена. У дворі теж все було в порядку, як і при мамі, навіть квіти.У погребі були відкриті двері, і звідти чулися голоси: один належав батькові, другий — жіночий. Тихенько зійшла вниз. Батько набирав буряк в мішок і стояв спиною до дверей, тому й не побачив дочку.

А жінка картоплю в відра брала. Вона першою помітила гостю, привіталася. Батько щось голосно розповідав, тому нічого не помітив.- Доброго здоров’я, тато — голосніше гукнула Людмила. Той повернувся і навіть зніяковів:- Доброго здоров’я і тобі, доню

Жінка була молодшою батька, невисока і приємна на вигляд. Але Людмилу вразило те, що вона була одягнена в мамин халат і хустку. Батько розгубився, а жінка взяла відра, сказала: «Ну, поговоріть тут» і пішла в будинок. І не встигла вона переступити через поріг, як Людмила почала батькові дорікати, чому він не сказав їй про мачуху і чому вона вже носить мамин одяг.- Швидко призвичаїлася, перебере все. Або ви вже давно її привели? — допитувалася дочка.

— Та ні, тижнів зо три тому. Кума порадила, бо набридло їй бігати мені допомагати. Це її далека родичка, вдова. У неї двоє дорослих дітей. Син живе окремо, донька-студентка.- Ось вона дітям і перетягне наше добро, — говорила Людмила.- Та що ти таке кажеш ?! Олена — хороша людина, у неї є свій будинок і господарство, там мати її живе, — заступався батько за нову дружину.

Вони б ще довго сперечалися, якби на порозі чи не з’явилася Олена, одягнена в чистий одяг, з пакетом в руках: — Не сваріться, йдіть в будинок, а то люди почують, а я до своїх навідаюсь. А якщо Марина прийде, то нехай йде до мене. Я вашого нічого не взяла.І жінка дістала з пакета свої речі — халат, тапочки, гаманець і гребінець, щоб показати. Батько швиденько піднявся сходами, забувши про буряк.

— Та куди ж ти, почекай! Я з тобою! — потім повернувся до дочки. — домоглася свого ?! То вона мамин старий одяг до корови одягала. Господарюй сама, мені нічого не потрібно, — і згорблений пошкандибав услід за Оленою.Людмила скам’яніла: ось так наробила! Повільно піднялася сходами, зайшла в будинок. Мамин портрет був на місці. Вона сумними очима дивилася на дочку і як би говорила:

» Що ж ти наробила, дочка? Батько старий уже, йому важко. І обізватися нема до кого. А якщо захворіє? А їсти зварити? Він же не робив цього ніколи. Адже мене вже не повернути .Люда витерла сльозу і вийшла на веранду.Схопила швидко велосипед і, натискаючи на педалі, поспішила навздогін батькові й Олені. Побачила їх уже за селом, круто розгорнула велосипед перед ними, зістрибнула на землю і схвильовано попросила:

— Вибачте мене, будь ласка, я не подумала, а тепер каюся. Повертайтеся додому, дуже прошу вас.Та зніяковіло знизала плечима: тобі, мовляв, вирішувати. Люда благально дивилася на них. Нарешті батько легенько повернув за плечі Олену, і вони пішли назад. Людмила трохи пройшла з ними, а потім, зітхнувши, тихо промовила:- Я до мами, — і, сівши на велосипед, поїхала в село.Велосипед залишила біля тину, а сама пішла до горбки землі, яка навіки заховала рідну людину.

Здивуванню її не було меж, тому що і тут була чистота: не просто прибрано, а висаджені майже всі сорти квітів з маминого квітника. Батько цього зробити не міг, тому що ніколи не турбувався квітами. Хто ж тоді, невже мачуха? .Людмила довго сиділа, припавши до хреста, сльози текли струмками, а вона їх і не витирала. За плечима почула чиїсь кроки.

До неї наближалася невисока дівчина в джинсах і легкій курточці. Її обличчя здалося знайомим. Невже це Марина, дочка Олени? Дівчина відповіла першою: — А ви — Люда? Я вас по фотографії впізнала. Ми чекали вас на проводи. Папа ваш говорив, що мама любила ось ціквіти, тому я їх і купила.І Марина дістала з пакета маленький кошик з братками, які ясними личками дивилися на обох.- Ми також дуже журилися, коли не стало мого тата, — співчутливо мовила дівчина.

— Так, час все втихомирить. Ось посадимо квіти, і тут буде веселіше. Мама ваша побачить з неба, і буде їй приємно .Повільно в серце Люди танув лід … Тепла хвиля залила єство. Добра дитина у мачухи, то, напевно, добра і вона сама… А Марина тим часом помила руки і запитала Людмилу:- А чи правда, що ці квіти називають ще братиками і сестричками?- Правда, сестро, спасибі тобі, люба, — підтвердила та обняла дівчину.

Додому поверталися ніби нічого й не сталося, і, як і мама колись, мовила докірливо: «чого так забарилися, вечеря холоне».А Людмила підійшла до батька, обняла його за плечі: — Я помилялася. Вони хороші люди. Слава Богу, що зустрілися такі. Вам буде легше, а мені — спокійніше. Підемо вечеряти