Ліда пішла у гості до своєї куми. Коли вона збиралася додому, її дочка зателефонувала кумі та просила, щоб її мати не повернулася додому

Лідія Іванівна завжди була з м’яким характером. Все своє життя вона присвятила своїм дітям, а потім і онуку, жила з двадцятирічним Іваном, котрий активно господарював у її будинку. У нього постійно змінювалися дівчата, жодна довго не затримувалася. Він постійно скаржився бабусі, що вона його особистому життю заважає. Він часто приводив своїх дівчат додому, а бабуся заважала йому тим, що ходила сюди-туди або сопіла за стіночкою.

Лідія Іванівна довгий час поступалася онукові, просилася в гості до колеги, сестри, друзів, щоб не заважати молодим. Але з часом їй це набридло, адже будинок її. Спочатку Лідія Іванівна часто була у своїх колишніх колеги чи подруг, але згодом помітила, що людям набридає її постійна присутність, тяжіють вони її суспільством.

Саме в цей час наро дила її старша дочка, з’явився онук. Молодим батькам була дуже потрібна допомога досвідченої жінки, тому спочатку вони самі її попросили до них переїхати. Потім зять почав висловлювати невдоволення, йому не подобалося, що Лідія у них живе.

Вона забиралась у них у квартирі, допомагала по дому, сиділа з дитиною, але у відповідь отримувала лише невдоволення. Вона довго терпіла, мовчала і не скаржилася, але критики ставало дедалі більше. Дитина підросла, тоді їй прямо заявили, що її допомоги більше не потребують. Лідія Іванівна навіть тоді зраділа, адже можна повернутися додому та спокійно зайнятися своїм господарством.

Повернувшись додому, вона виявила, що онук добре влаштувався, навіть дівчину привів, називає її нареченою. А у квартирі не прибрано, комуналку не оплачено. Іван був сином молодшої доньки, він не працював і не вчився, але бабуся йому все одно допомагала, постійно скидала гроші на карту та прощала усі промахи. Він переїхав до неї, коли Анастасія знайшла нового співмешканця, з вітчимом Іван не вжився.

Онук тільки нахабився, наприкінці він взагалі заявив, що Лідія Іванівні пора в будинок для людей похилого віку, просив квартиру йому залишити, мовляв, йому вона потрібніша. Але вона і на ці слова заплющила очі.

Терпіння урвалось, коли одного разу, в гостях у куми, їй зателефонувала дочка і заявила, що їй не варто повертатися додому, просила залишити будинок Іванові. Він мамі нажалився. Тоді Лідія Іванівна не витримала і висловила онукові все, що думає про нього.

Іван обра зився, сказав, щоб вона більше на його допомогу не розраховувала, забрав речі та зі своєю дівчиною з’їхав. Думав, що Лідія Іванівна засумує і благатиме його повернутися, але Лідії Іванівні була тільки на радість самота. На самоті нарешті вона була сама собі господаркою. Потім онук одумався, вибачався. Лідія Іванівна його давно пробачила, але жити разом не кликала, сказала, що він молодий, хай сам своє життя облаштовує.