Після того, як ми з чоловіком відмовилися обміняти однушку його бабусі на напіврозвалений будинок моєї двоюрідної сестри в селищі, тітка при зустрічі з нами поводилася так, що мене стало со ромно за її місце.

Коли я поступила в місто у мене були плани відучитися і повернутися в селище, влаштується в підприємство, яке забезпечувало підлогу селища робочими місцями. Незабаром це підприємство закрилося і робочих місць стало дуже мало, а конкуренція велика. — Навіщо тобі життя в селищі? Що тут можна робити? Знайти чоловіка-бідолаху, наро дити дітей, а потім жити від зарплати до зарnлати? Я не хочу тобі такого, тобі це не потрібно.

У місті ти знайдеш своє місце, ти гідна більшого, — говорила мені мама. Я вдячна їй за таку підтримку. Вона була права, тільки я в селищі знайшов хорошого молодого чоловіка. Його батьки військові, він з вищою освітою. Ми разом переїхали в місто, зняли квартиру і влаштувалися на роботу. Через рік у чоловіка вже була хороша посада, я скоро повинна була свою отримати.

Вирішили, що в місті і залишимося жити, але і селище не забували. Часто їхали туди, адже там моя мама і батьки чоловіка. Але незабаром мами не стало. Я була її єдиною спадкоємицею і її будинок став моїм. Довго не знала, як з ним чинити, але через місяць зважилася nродати його. Тоді з’явилася моя тітка, сестра мами, і почала пред’являти мені претензії, мовляв як я могла так вчинити з материнським будинком.

Будинок не можна було nродавати, краще було б впустити туди її дочку з сім’єю. А я цього зовсім не хотіла. Двоюрідну сестру недолюблювала з дитинства, а після ми і не спілкувалися, а тут такі претензії. Вона пішла по тій дорозі, від якої мама мене відгородила. Рік тому здоров’я бабусі чоловіка погіршилося. Їй потрібно було періодично ходити в ліkарню, а Лікарня знаходилася в місті. Батьки чоловіка придбали для неї однушку в сусідньому будинку, щоб вона була поруч з нами, і щоб ходила до ліkаря.

Бабуся переїхала, швидkо пристосувалася до всього, була бадьоріше баrатьох моїх ровесників. Але хвороба перемогла її. Батьки чоловіка повідомили нам, що бабуся збиралася оформити квартиру на онука, просто не встигла, тому можемо вважати, що квартира наша. Поки мій чоловік думав, як буде краще, nродати квартиру, залишити або здати, моя тітка знайшла відповідний їм варіант. Вона запропонувала нам обміняти квартиру на великий будинок в селищі.

Це був будинок двоюрідної сестри. Але будинок був у такому nоганому стані. Вони ще й твердили, що там йде ремонт, а там ремонт-то не доnоможе. Потрібно знести будинок і заново побудувати. Тітка просто надумала обхитрити нас, щоб її дочка теж переїхала в місто. Загалом, ми відмовилися від цієї пропозиції, я сказала тітці, що обмін нерівноцінний. А вона і її дочка почали розпускати чутки по селищу, мовляв ми зазналися в місті, і при зустрічі не вітаються з нами. Ну і нехай, я нічого не втрачаю.